duminică, 20 august 2017

Я поважаю всіх людей, які люблять свою мову...”
I
Я хотів би, щоб мови
Зрозуміли одна одну,
І щоб пісня моя зазвучала
Разом з сотнею інших пісень...”
(З віршу М. Хараца „Весна”)

Іноді захоплююся силою людей, які можуть не дивитися назад, і, мабуть, заздрю їм, але себе завжди ловлю на думці, що дивлюся назад, у минуле. Я залишився вірним помилці Орфея, яку він зробив на шляху до виходу з пекла. Я пояснюю цю слабкість в першу чергу специфікою своєї професії. Понад чверть століття, щоденно я гортаю сотні і тисячі архівних справ, занурюючись із задоволенням, хоча іноді й із сумом, у метушню світу, який давно вже не існує, але який створив основу сьогодення. Другим поясненням моєї слабкості, яку я зрозумів на багато пізніше, випливає з умов комуністичного режиму, в якому нам довелося народитися та в якому змушені були прокладати свій життєвий шлях. Ми всі перебували у великій в’язниці, у глушині, де єдиним, що було дозволено, це користуватися правом дивитися назад, щоб нащупати хоча б єдиний промінь, знайти хоча б якусь частинку «нормальності». Хтось зауважив, що у Радянському Союзі, два-три десятиліття тому, читалося багато класики, навіть у громадському транспорті. Читали не щоденну пресу, а класичну літературу. Для них теперішній час був старим, а минуле новим і до нього, за повної відсутності елементів демократії, звертались багато людей. Насправді, це була одна з можливостей здійснити втечу з абсурдного світу тоталітарного комунізму. Це було намагання мислити вільно. Наша втеча у минуле зміцнювала і нашу віру у те, що правда, скільки б вона не була переслідуваною, затуленою, покритою брехливими лозунгами, під тією чи іншою формою, раніше чи пізніше, вона обов’язково вийде на поверхню.
Незважаючи на те, що час змінився, звичка завжди дивитися назад переслідує мене і сьогодні.
Протокол, який я знайшов випадково у фонді Чернівецької обласної філії Спілки письменників України, стосовно літературних реальностей Буковини 60-х років минулого століття, зворушив мої почуття і підштовхнув до додаткових пошуків у цьому напрямку. Випадок з єврейським поетом Меєром Харацом, бо про нього йтиме мова, здався мені дуже показовим для часу літературного пролеткультизму, насправді трішки м’якішим, ніж під час післясталінської відлиги, але не менш одіозним. Афішоване презирство комуністичної системи до справжньої літератури незграбно прикривало комплекс меншовартості жандармів культури, найманців примітивної ідеології. Вони відчували майже марновірний страх перед справжнім творінням, перед силою писаного слова і при найменшому відході від своїх догм, накидалися найгрубішим способом на творців, на їхні книги. Все піддавалося тотальній ідеологізації, все регламентувалося і за відхід від букви та духу цих догм авторів переслідувала примара смерті. Для справжнього письменника, для кого писати означало в першу чергу висловити свою унікальність, брутальне втручання було завжди, звичайно, неприйнятним, так як цим порушувалось саме поняття творчості. У цих умовах не багатьом письменникам вдавалось залишитися на терені справжньої літератури. Чернівчанин Меєр Харац був одним з них.
Звичайно, багато хто має право заперечити нам правдивість цього твердження, або воно документовано тільки в одному протоколі, одному відкритому листі, в декількох фрагментах віршів та відвертість думок декількох осіб, які знали безпосередньо поета. Незважаючи на те, що ми знайшли мало інформації про творчість М. Хараца, наполягаємо саме на цьому висновку тому, що спосіб, у який накидалися члени партійної номенклатури на його вірші, говорить про існування справжнього таланту, оригінальність, вірність самому собі, сміливість в решті решт.
Спробуємо підтвердити це твердження неопублікованими документами. Перший наводимо читачеві повністю, тому, що тільки у такому вигляді він спроможний відтворити нам атмосферу тієї епохи, зберегти найточніші відтінки реалій того часу.

ПРОТОКОЛ
Скорочена стенограма об’єднаного засідання Чернівецької філії СРПУ, Спілки журналістів та обласного літературного об’єднання від 3 лютого 1960 року.
Присутні 85 чоловік
На порядку денному питання: Письменник і сучасність

Вступне слово на тему „Письменник і сучасність” зробив відповідальний секретар філії СРПУ М. І. Бурбак.
Він розповів про величезні досягнення радянського народу, який під керівництвом славної Комуністичної партії успішно будує в нашій країні комунізм, завжди і скрізь простягає руку братньої допомоги іншим народам. Тов. Бурбак докладно зупинився на роботі Чернівецької письменницької організації, на тих успіхах і невдачах, підкресливши нерозривний зв’язок наших письменників з Партією і народом, їх активну участь в боротьбі за утвердження ідей марксизм-ленінізму в свідомості народних мас як в Радянському Союзі, так і за його межами.
Детально проаналізувавши поетичну творчість єврейського письменника Меєра Хараца, доповідач відзначив те краще, що у нього є, і піддав нищівній критиці художньо-неповноцінні та ідейно порочні твори М. Хараца, опубліковані протягом останніх років у польських періодичних виданнях єврейською мовою „Folk Stime” („Голос народу”) та „Szriftn”.

Повний текст виступу М. І. Бурбака додається.

Виступ Меєр Харац:
  • У мене є вірші, які не друкувалися ще ні разу за 20-25 років. От я й надіслав у числі інших віршів „Странника” до „Фолк Штіме”, вказавши дату, 1939 рік. Але дату в редакції зняли. Мій вірш „Проект 1965” присвячений робітникам СМУ (Буд. монт. упр.), але присвяту в газеті також зняли.
У вірші „Осінь” згадується супутник, але цей вірш тут не перекладений. Так само не перекладена „Пісня про сонце”. Вірш „Весна” закінчується так:
Я хотів би, щоб мови
Зрозуміли одна одну,
І щоб пісня моя зазвучала
Разом з сотнею інших пісень...”
Чому ж говорять більше про мої погані вірші і не згадують цих?

М. Хараца просять прочитати один з нових віршів, який він вважає кращим. Поет читає „Тоненький сніг”. М. Гельмонт робить підрядковий переклад. Серед присутніх помітне розчарування. Вірш далеко не найкращого ґатунку – без глибокої думки, без нових, свіжих образів.
І. Бережний: - Чому майже через двадцять років після написання ви саме „Странника” надіслали в Польщу?
М. Харац: - Я надіслав його серед інших віршів, але там саме цей вибрали.
М. Бурбак: - Звичайно, цей вірш приваблює газету, яка любенько поклонилася югославським ревізіоністам і поспішила зняти лозунг „Пролетарі всіх країн, єднайтеся!”
М. Харац: - Першого вірша у „фольк штіме” („Дзеркальце моей матери”) я надрукував у листопаді 1956 року. Тоді газета виходила ще під лозунгом „Пролетарі всіх країн, єднайтеся!”
В. Сиромолотов: - Чому ви ніколи не з’являлися зі своїми творами на наших засіданнях?
М. Харац: - Чого ж я прийду, коли ви однак не знаєте єврейської мови.
Голоси: - А Меламуд? Козінський? Блоштейн?
Д. Маковійчук: - Де ви друкували свої твори до 1940 року і пізніше?
М. Харац: - До 40-го року друкувався переважно в „Черновиц Блетер”, а потім – у різних журналах та альманахах.
М. Мардер: - Якщо ви знали, що „Странник” застарів, навіщо ж дали його до друку?
М. Харац: - Я дав його, як історичний факт. На ньому є відбиток часу.
Б. Незамай: - Ви читали цей вірш надрукованим в газеті? Вас обурило те, що зняли дату?
М. Харац: - Так, читав. Я їм не раз писав про це, а вони зовсім не відповіли.
Б. Незамай: - Що ви мали на увазі, коли писали вірша „Я стою перед новой песней” ?
М. Харац: - Відносини між літераторами. Я хотів передати почуття молодого поета, який стукається в літературу, але перед ним не відчиняють дверей.

Після відповіді на запитання, переходять до обговорення. Першим бере слово Хаїм Меламуд.

Хаїм Меламуд: - Є багато речей, над якими поетові слід глибоко задуматися, і над якими Харац вперто не хоче думати. Є ідеї нашого віку: комунізм, соціалізм, мир, дружба народів. Я згадав сьогодні нашу босу, напівроздягнену комсомолію 20-х років, яка заглиблювалась у марксистське вчення і гаряче мріяла про комуністичне майбутнє. Нині комунізм стає конкретно відчутною дійсністю. Є ще гордість поета за свою Батьківщину, за свій народ. Є ще прагнення поета розповісти про це, внести свою часточку в загальну справу. І, нарешті, є ще обов’язок , те, про що ми говоримо: „поэтом можешь ты не быть, но гражданином быть обязан».
У нас сьогодні великий спір з М. Харацом далеко не на чисто літературні теми. Коли б Харац задався метою визначити своє місце серед людей, він би не допустив друкування вірша, що не додає слави ні нашій країні, ні єврейській літературі, а, навпаки, є ганьбою для усіх нас. Для чого підняв Харац у 1958 чи 59 році легенду про Вічного Жида? Де в нашій країні асоціації, які б викликали цю легенду? Я нагадаю вам Димшица, що будував Запоріжсталь, Магнітогорськ, Ленінградські підприємства, комбінат у Бхілаї. Йосифа Гіндіка – будівника Братської ГЕС. Бориса Яновського – токаря з Чернівецького машзаводу. Голову колгоспу Бергера. Ось де нинішня доля цього вічного „странника”! А Харац або не знає і не бачить, або не хоче знати й бачити цього, що визначає наше життя.
Введення в поезію Вічного Жида робить зрозумілим вірш „Я стою перед новой песней”. Це поезія людини, яка почуває себе чужинцем, вигнанцем у своїй країні. В основі ії лежить міленькі, ганебній наклеп на радянську дійсність. Є у нас ще тіньові сторони. То тут, то там, гляди, підійме голову націоналіст жовтої чи зеленої масті... Але хіба це визначає нашу епоху? Нам треба жити й працювати, вперто боротися з усім, що заважає рухатись вперед. Якого сонця і після якої ночі чекає Харац? Який месія має прийти? Чи не Бен-Гургон, часом, спадкоємець того Жаботинського, що допомагав петлюрівцям влаштовувати єврейські погроми?
Чому в замальовках про письменників Харац так злобно націоналістично підкреслює єврейське слово (криваве, як прапор, уперте як камінь і т. д.). Аспірант МДУ, викладач кібернетики Бойвол для Хараца не справжній єврей, бо він розмовляє російською і мати його, поетеса Рахіль Бойвол, повинна оплакувати сина. Виходить, що і я повинен оплакувати своїх синів, які працюють лікарями, шукають в Якутії алмази і також говорять російською мовою? У мене напрошується порівняння. Так само мюнхенські націоналісти плачуть: „Де ж Україна, коли немає макітри з галушками?” А український народ упевнено наздоганяє і багато в чому вже випередив ту хвалену Америку, на задвірках якої сидить це буржуазно-націоналістичне охвістя.
Нам важко розібратися зараз в причинах ідейних блукань чи злісних вимислів поета. Це результат його відірваності від життя народу і випинання на перший план всього, що отруює його душу і душі сусідів.
З ким був би Харац, якби суперечка про соціалістичний реалізм перейшла у вуличні бої? По який бік барикади опинився б він? Напаскудив Харац своїми віршами сильно. Але від них нема й не буде великої шкоди Радянському Союзові; вони небезпечні насамперед для самого поета, що тоне в болоті єврейського буржуазного націоналізму, з якого немає ніякої дороги вперед.
Скиньте, Харац, торбину вічного „странника” і станьте справжнім громадянином країни Рад!

О. Пулинець: - Коли мова йде про Польщу, де ідеологічна робота, особливо в літературі, ще шкутильгає, плодотворні зв’язки, допомога радянських письменників виключно важлива й необхідна. Польські газети чекають хліба від нас, а М. Харац через „Фольк штіме” та „Шріфтн” протягнув їм камінь.
Ми вимагаємо, щоб в літературі живо був представлений позитивний герой. Є він у Хараца? Немає. Всі оговори про дату вірша „Странник” не знімають відповідальність з автора, який друкує від імені радянської літератури такі порочні речі за кордоном.
Що стосується вірша „Винуватий”, то це типовий екзистенціалізм, на тисячі кілометрів віддалений від нашого творчого методу.
Все це ставить Хараца на шлях антипатріотичний, прямо протилежний радянському патріотизму.

Г. Блоштейн: - Я здавна друкую свої твори в різних зарубіжних виданнях і чудово знаю, що значить для них наше слово. Справа не в тому, де друкуватися, а в тому, що друкувати.
Чому Харац послав туди „Странника” через 20 років? Він же надіслав цього вірша до „Антологии еврейской поэзии”Отже, він вважає, що цей вірш і тепер годиться. Один з редакторів „Антологии” писав мені: „Мы получили «Странника» Хараца. Это стихотворение нас очень огорчило. Передайте ему, что пусть такие картинки рисуют перебежчики, а мы, советские люди, не будем». Коли я повідомив це Харацу, він зауважив: „По-моєму, хороший вірш”. Харац і зараз стоїть на тих же позиціях, що й у 39-му році, коли писав „Странника”. Для нього характерний повний відрив від сучасності. Можна писати про минуле з наших передових позицій, так само можна писати про радянську дійсність, стоячи на староєврейських засадах, що й робить Меєр Харац.
Не можна бути письменником, поетом, не будучи мислителем. Харац мислить синагогальними задвірками дореволюційного єврейського містечка. Він забуває, що національна форма змінюється разом з соціально-політичним та побутовим устроєм суспільства. Його форма не відповідає нашій дійсності і ображає національні почуття єврейських трудящих.
Для творів Хараца характерні містичний туман, символістські образи. Нікуди поет в такому тумані не прийде. Навіть найкращі пароплави без маяка не можуть пристати в туман до берега, а на березі Хараца до того ж і маяка немає.
Харацу слід продумати увесь свій шлях. А в 47 років можна вже думати по-дорослому. Головне – йти твердим кроком і дивитися на дійсність відкритими очима. Харац чекає ще сходу сонця, тому що сам своєю рукою закрив від себе сонце і блукає в темряві.

Р. Карабанов: - „Странник” має вузько націоналістичне спрямування. „Родина-мать” підняла Хараца, так хай же він не забуде цього і не поцілує помилково „жену” – буржуазну пресу. („Мать” і „жена” – образи вірша „Тонкий снег”).

Ш. Козінський: - У 39-му році на території боярської Румунії жили не тільки євреї-„странники”, але й євреї-борці, підпільники. Якби Харац тоді ще був разом з народом, він знайшов би єврея Каца – секретаря підпільного обкому. Вірші Хараца не висловлюють специфіки єврейського народу, бо автор їх – індивідуаліст і відшельник серед безлічі людей. Харац не одірвався від мас, бо ніколи й не був зв’язаний з ними.

М. Мардер: - Єдина ідеологія якою керується Харац, це дріб’язковий, обивательський націоналізм. Ці вірші сповнені старих категорій і старих думок. Вони написані по-обивательськи і для обивателів.

В. Григоренко: - Ніхто не зачиняв перед Харацом дверей. Вони були відкриті. Але Харац шукав не ті двері, що треба. Я не розумію роздвоєності творця. Один з напрямів необмінно мусить бути фальшивим. То де ж ваш справжній напрям, Харац, де ви пишете щиро і правдиво? Ви підписуєте свої твори „поет з Чернівців”, тому моральну відповідь за вас ми несемо, і ми не можемо пройти байдуже повз ваші виступи. Не можна жити в Радянській країні, їсти наш хліб і за кордоном показувати нашу дійсність у викривленому дзеркалі.

М. Гельмонт: - Поети бувають різні – борці й лірики. Харац – не борець, він лірик. Харац для мене справжній поет, його любо читати. Є туманності, що йдуть від недостачі свідомості. Треба врятувати Хараца, допомогти йому стати справжнім радянським поетом. Зрозумійте, Харац, що ви живете у Радянському Союзі, що ви – радянський поет.

О. Романець: у творах Хараца я не відчув любові до людини взагалі. Хіба його вірші народжують якесь почуття любові.? Це – культ зневаги до людини, людиненависництва. Харац любить і дорожить рідним словом і добре було б, якби це переросло до свого та до інших народів.

С. Вортман: - Якби Гельмонт, добре ознайомлений з творчістю Хараца, проявив достатню проникливість і дружнє ставлення до нього, то ця розмова могла відбутися ще рік тому. Я не можу назвати Хараца великим поетом лише за те, що у нього гарні рими, бо не можу відривати форму від змісту. Немає літератора – немає бійця. І якщо вірші не наші, значить і сам він не наш. Інакше ми самі перестанемо бути борцями, коли міркуватимемо так примиренське як міркує Гельмонт.

І. Ужик: - Викладачі університету з трудом розбираються у віршах Хараца, то ж чи зможуть зрозуміти в них щось прості трудівники?

І. Сосновський: - Харац не розуміє, що він написав вірші, які потрібні не нашому народові, а нашим ворогам.

І. Кутень: - Неприємно слухати, коли дехто при такому політичному ляпсусі називає Хараца великим поетом. У віршах Хараца – повне занепадництво і їм треба дати точну оцінку. Треба, щоб товариші, які знають творчість Хараца, написали про це читачам „Фольк Штіме”.

В. Зубар: - Харацу необхідно переробити свій світогляд, стати на народний грунт, ближче до життя, керуватися у творчості методом соціалістичного реалізму.

Г. Мізюн: - Вже більше десяти років тому для Хараца були відчинені наші двері. Він виступав зі своїми віршами, і йому говорили товариші правду. Але Харац сам зачинив ці двері за собою. Він діє, як буржуазний націоналіст, а де ви знайдете націоналізм, в якому була хоч крапелька любові до людини? Гельмонт цілком логічно виступав так плутано, щоб „навести тень на плетень”. А нам не треба цього. Треба називати речі своїми іменами. Який же може бути настоящий поет, одірваний від публіцистики, від боротьби?
Харац загубив обличчя радянського громадянина та ще й перед закордоном. Якщо у нього є хоч іскра громадянства, він продумає все це і прийде до нас з новими, хорошими творами.

М. Харац: - Я поважаю всіх людей, які люблять свою мову, і в цьому я не націоналіст. Буржуазний націоналізм – це захист приватної власності, відродження буржуазного ладу, активний напад на інші нації. Я давно противник приватної власності і в „Страннике” не беру їх під захист. Я не нападаю ні на яку націю. У мене є вірш „Гайдуки”, де взагалі не зачіпається єврейська тема, є цикл „Вірші про бідність” і т. п. Я всіх слухав уважно. Цей вечір дав мені дуже багато. Я подумаю над усім і сам зроблю висновки. Я б хотів лише емігрувати з свого підвалу. Обіцяю вам, що буду думати про все, сказане тут.

Лопатюк: - Майбутнє покаже, які висновки зробить Харац. Вам треба пройнятись свідомістю, що товариші зібралися тут, щоб допомогти вам позбавитись помилок. Ви помічаєте антисемітствуючого хулігана, але не бачите дружби народів і таким чином спотворюєте правду життя, ллєте воду на млинове колесо імперіалістичної пропаганди.
Обличчя письменника повинна визначати вся його творчість, а ви вже років п’ять, як замкнулися в собі, одірвалися від навколишнього середовища. Письменник повинен повсякденно боротися за справу партії, а не чекати, важків часів, щоб довести свою вірність. Зрозумійте, що ми зібралися тут не для того, щоб посварити й очорнити вас, а щоб допомогти вам.
Помилки Хараца в якійсь мірі пояснює те, що товариші не цікавилися його творчістю, не цікавились умовами, в яких він живе.
Випадок з Альтманом – ганебна пляма на всій письменницькій громадськості. Треба зобов’язати Альтмана виступити з публічним спростуванням і осудженням вилазок буржуазної преси, а якщо він відмовиться – зробити з цього відповідні висновки.
Дбайливіше слід виховувати нашу літературну молодь, щоб була гарантована від подібних помилок.

М. Лазаренко: Зачитує проект рішення:

  1. Обговоривши поетичну творчість поета Меєра Хараца, збори письменників і журналістів Буковини суворо засуджують ряд його антипатріотичних, ідейно порочних, буржуазно-націоналістичних, наклепницьких творів.
  2. Збори зобов’язують бюро філії Спілки письменників і обласного літературного об’єднання посилити ідейно-виховну роботу серед літераторів, спрямувати їх зусилля на яскраве висвітлення в своїх творах нашої дійсності, добиваючись, щоб наші письменники були справжніми помічниками партії в боротьбі за комунізм.
  3. Доручити бюро Спілки письменників виступити на сторінках преси з оцінкою поетичної творчості Меєра Хараца.

Це рішення було одноголосно прийняте всіма учасниками зборів.

3 лютого 1960 року. Запис вів А. Добрянський
Голова зборів М. Бурбак
Секретар А. Добрянський
(Державний архів Чернівецької області, ф. Р-2778, оп. 1, стор. 1-15)

II
Ми багато часу вагалися поки вирішили зробити декілька коментарів до цього тексту. Справа у тому, що ми неодноразово переконувалися у суб’єктивності оцінок, їх маловартісності, коли вони знаходяться поруч з вперше опублікованим документом. Документ краще всього сам за себе говорить. Він є і джерелом, і коментарем водночас. Однак, все ж сподіваємося, що коментарі, хоча б частково, виправдовують себе.
До промови М. Гельмонта збори йшли за добре установленим планом і логікою (логікою комуністичних ідеологів, звичайно). Ствердження Гельмонта про те, що „Харац для мене справжній поет, його любо читати” і те, що він є „великим поетом” (факт, який не занесений до стенограми, але якій чітко випливає з наступних промов виступаючих), створів, серед зібраних для одноголосного осуду „його антипатріотичних, ідейно порочних, буржуазно-націоналістичних, наклепницьких творів”, справжній чортополох. Тим, кому випало виступати далі, зі страхом, повинні були частину бруду кидати на Гельмонта (дивись позицію О. Романця, С. Вортмана, І. Кутеня, Г. Мізюна). Потрібно сказати декілька речень про того, якій посмів висловити окрему думку та який став на захист того, хто „блукає в темряві”.
Мойсей Гельмонт (Мойше Гельмонд), незважаючи на те, що не був прийнятим у Спілку письменників, був художнім творцем з великими знаннями та здібностями у літературному світі. Поруч з власною поетичною творчістю, згадаймо тут особливо його здібність до перекладів з російської та української літератури, як наприклад з Т. Шевченка, М. Рильського, П. Тичини, Л. Первомайського, А. Малишка, П. Воронька, В. Маяковського, М. Асєєва, О Твардовського, О. Прокоф’єва, Я. Коласа, Я. Купали, Г. Табідзе, С. Вергуна, А. Акопяна, З. Заряна, Дж. Джамбаєва, С. Італьського та інші. Кілька разів перевидавалась книга його перекладів поем О. Пушкіна, яка здобула високу оцінку критики. Він також перекладав на російську мову майже всі вірші й поеми Юрія Федьковича. На жаль, М. Богайчук, людина, яку ми дуже поважаємо, не внесла його у свою останню книгу. Але головним є те, що Гельмонт, у даному випадку, проявив ще одну свою рису – чесність по відношенню до товариша по перу. У тих обставинах це мало велике значення. На жаль, ця підтримка була одинична.
Складно зрозуміти сьогодні, без пояснень, і виступ В. Лопатюка, представника обласного комітету партії на зборах, з прямими нападками на адресу М. Альтмана. Єврейський письменник, драматург, перекладач, завліт Чернівецького єврейського театру Мойше Альтман був найяскравішим представником так званого „Бессарабського літературного Олімпу”. Для Чернівецького єврейського театру він написав три визначні п’єси , серед яких „Десята заповідь” по А. Гольдфрадену була поставлена на сцені. Але через деякий час (1949 р.) була знята з репертуару, як „національно-обмежена”, театр закрили, автора заарештували органи КДБ та кинули у в’язницю на 10 років. Нагадаємо, що якраз в березні 1949 року був заарештований, звінувачений у буржуазному націонализмі та засуджений на 10 років виправительно-трудових таборах строго режиму і Меер Харац. Після дострокового звільнення у 1955 повертається до Чернівців. Трохе пізнише повертається з таборів і Мойше Альтман. У 1960 році, як для тільки-но звільненого з в’язниці, з’явилась можливість „виправдовуватися” перед режимом пасквілем на адресу колеги та „вилазок буржуазної преси”, „а якщо він відмовиться – зробити з цього відповідні висновки”. На честь Альтмана, „зараженим вірусом вільного світу” (письменник жив багато часу в Румунії, Франції, Бразілії), відмовляється писати та підписувати цей пасквіль.
Знайшлись поспішно інші, які склали нашвидкуруч його та підписали. Таким чином у газеті „Радянська Буковина” від 4 березня 1960 року з’явилась наступна стаття:
Чужий голос»

Радянська література все ширше завойовує думи і серця зарубіжного читача. Прості люди всіх континентів з великим захопленням читають наші книги, газети, журнали. Вони прагнуть визнати правду про велику країну соціалізму, де бурхливо розквітають культура, наука і техніка, де здійснюються найсміливіші дерзання людства, розгорнутим фронтом будується комунізм.
Літературні і культурні зв’язки є одним із засобів встановлення дружби, взаєморозуміння між народами, зміцнення справи миру.
Ряд радянських письменників активно виступає в закордонній пресі. Є серед них і літератори Чернівецької області. Велику, благородну, справді патріотичну справу робить народна поетеса Параска Амбросій. Своїми віршами про мир, про дружбу, про щасливе життя трудящих Буковини вона завоювала серця читачів прогресивної канадської газети „Українське слово”. Вірш „Ковалі” нашого молодого поета Івана Кутеня, надрукований в цій газеті, увійшов до репертуару багатьох народних українських хорів Канади. Виступають зі своїми творами в єврейській зарубіжній пресі й деякі єврейські письменники Чернівців.
Є нам про що розповісти зарубіжним читачам. Пісні наші – пісні про велику перемогу радянського народу в боротьбі за комунізм, пісні про ленінську дружбу народів нашої країни, пісні-заклики до боротьби за мир, проти фашизму, проти війни.
Місце радянського письменника - в передових рядах борців за мир, за комунізм. Голос поета, думи й мрії його, - це голос, думи і мрії народу, Його пісні – це пісні народу! Ми горді тим, що нас Комуністична партія назвала своїми помічниками.
І дуже прикро, коли в цей дзвінкий і дружний хор закрадається фальшивий, чужий голос.
Чужий голос... Голос обивателя-буркотуна, націоналістичного підбріхувача – такий голос Меєра Хараца, людини, що претендує на звання поета. Обговоренню його творів, що надруковані останнім часом в зарубіжній пресі, були присвячені збори чернівецької літературної громадськості. Письменники, журналісти і літературознавці – українці, росіяни, євреї – з великим обуренням говорили про наклепницькі і занепадницькі вірші М. Хараца. В них немає ні патріотизму радянської людини, ні голосу борця-громадянина великої країни соціалізму, ні відчуття того великого і світлого, що відбувається в наші дні в усіх кутках неосяжної Вітчизни.
Що так обурило учасників зборів у поезії М.Хараца?
Реакційна буржуазна преса щодня, щогодини заливає сторінки своїх газет, отруює ефір помиями брехні і наклепів на Радянський Союз. Вона аж захлинається вигадками про переслідування євреїв у Радянському Союзі.
Істеричним галасом про антисемітизм в СРСР зарубіжні борзописці силкуються відвернути увагу свого читача від розгулу фашизму і антисемітизму в капіталістичних країнах і, зокрема, в Західній Німеччині. Захлинається цією брехнею і буржуазна преса Ізраїлю. Треба ж якось вигородити кліку Бен-Гуріона, яка перепродує зброю Західній Німеччині, даючи її в руки тим самим фашистським генералам, які вбивали, знищували, палили в печах Майданека і Освєнціма євреїв.
Своїми віршами Меєр Харац, може сам того не помічаючи, став підспівувачем антирадянських наклепників.
На зборах багато говорилось про його вірш „Мандрівник”, надрукований в зарубіжному єврейському журналі в 1958 році. В образі мандрівника Харац малює єврейський народ, якого завжди й скрізь, мовляв, переслідують, кожне слово його – заборонений плід і т. д. і т. п. Харац приєднується до свого вигаданого мандрівника:
Будем удвох мандрувати
По пустельній чужині,
Без речей, без взуття
І без сорочки.
Це стара легенда про єврея Агасфера – вічного мандрівника. Але де його Харац розкопав? Де бачив він, скажімо, такого серед євреїв Чернівців? Серед текстильників і машинобудівників, лікарів і вчителів, студентів і науковців, серед ударників комуністичної праці? Є він лише в хворобливій і темній фантазії Хараца, забитій біблейськими нісенітницями.
Єврейська радянська література у багатьох творах прози, поезії, драматургії відобразила величний процес соціального відродження єврейського народу в умовах радянського ладу, показала перетворення „людини повітря” в трударя, активного і рівноправного члена суспільства. Та прийшов Харац і сказав: нічого цього не було й нема. Є лише вічний мандрівник, а Харац – його пророк.
Улюбленою брехнею єврейських буржуазних націоналістів, сіоністів, всіх ворогів Радянського Союзу є вигадка про те, що ніби євреям не дають користуватись здобутками революції, в якій вони брали активну участь. Є у Хараца віршований скарб і на цю тему. Ось його вірш „Перед новою піснею”, надрукований у зарубіжній пресі у 1957 році.
Ми разом тут будували
Цей дім, як пісню,
А ви, перші сусіди,
Ввійшли і двері зачинили.
Стоїть Харац перед цим будинком і не знає, як увійти. Що ж йому залишається?
Я стукаю у вікна,
Я розбиваю вікна, -
пише він.
Хіба це не гидка брехня, не наклеп на нашу радянську дійсність, на нашу радянську рідню, на світлу споруду соціалізму, збудовану працею здружених всіх народів СРСР? Адже ключі до цього величного будинку, ключі щастя одержав разом з усіма народами нашої країни і єврейський народ.
У своєму вірші „Весна” Харац розповідає, як „діти з семи дворів збираються у найбільший двір”, але чужими відчувають вони себе, мов ті птиці з різних гнізд.
Це брехня на наші школи, дитячі садки, дитячі ясла, на нашу світлу весну, на дружбу народів СРСР!
В минулому році вся наша країна, все прогресивне людство відзначало сторіччя з дня народження видатного єврейського письменника Шолом-Алейхема. Класик єврейської літератури, співець єврейської бідноти став улюбленцем усіх народів, близьким їм своїм високим гуманізмом, любов’ю до простої людини, своїми світлими ідеями про мир, про дружбу народів.
З особливою урочистістю відзначали цей ювілей народи Радянського Союзу. В усіх містах і селах країни, на всіх мовах народів СРСР проходили вечори, спектаклі, концерти, була видана ювілейна марка. Вийшло передплатне видання творів Шолом-Алейхема російською мовою, вибрані твори єврейською мовою. Це була яскрава демонстрація великої, щирої, ленінської дружби народів нашої країни.
Присвятив цьому ювілею вірш і М. Харац. Але про що думає він, „читаючи Шолом-Алейхема”? У надрукованому в зарубіжній єврейської газеті вірші він розповідає, що „зачинив двері, спустив фіранки і тихо, нашою мовою, якої не чути знадвору” читав Шолом-Алейхема. Він читав і попереджав свою доньку, щоб не зв’язала свою долю з не євреєм, як це зробила донька Тев’є Молочника.
Яке блюзнірство, яке знущання над великим єврейським письменником, над його світлими ідеями інтернаціоналізму! Який наклеп на нашу радянську дійсність! Чого йому спускати фіранки, ховатися з своєю мовою? Адже в Чернівцях відбулося понад 20 концертів єврейською мовою, присвячених ювілею Шолом-Алейхема. Адже сам Харац живе недалеко від вулиці, яка носить ім’я Шолом-Алейхема!
Як далеко відстав від простої людини з народу, Тев’є Молочника, поет Харац! Тев’є розумів і співчував своїй доньці Годл, що разом з своїм Перчиком пішла битися за щастя народу, він подолав забобони, національні межі, що стали на шляху щастя своєї доньки Хави. „Чому це я повинен заступитись за божу кривду? – говорить він. – Бо що є таке єврей і не єврей? І чому вони повинні відокремлюватись один від одного?”
Тим то і дорогий Шолом-Алейхем всім народам світу, що в своїх творах він проповідував ідеї інтернаціоналізму. І ось приходить Харац через півстоліття, коли здійснилось те, про що мріяв Тев’є, за що бились його сини і доньки, і вигукує: назад, від Тев’є, від його Годл, від його Хави!
На земній кулі відбулися величні перетворення, які змінили обличчя нашої планети. Всім світом оволоділи великі ідеї комунізму, гуманні ідеї миру і дружби народів, ленінські принципи інтернаціоналізму стали нормою життя радянських людей, знаменням нашого часу. Та Харац глухій і сліпий до всіх цих історичних перетворень, в усьому своєму світовідчутті, в усій своїй писанині він залишився, застиг на рівні відсталого містечкового єврея з царської „смуги осілості”, як і його мандрівник, він усе молиться своєму містечковому богові.
Є у Хараца вірш „портрет художника”, надрукований також у зарубіжній єврейський газеті 1959 року. Герой цього вірша „майже закриває очі і так іде напівсліпим до своєї мети”.
Багато з тих, хто виступав на зборах, прирівняли до цього художника і самого поета. Біда Хараца в тому, що він зовсім закрив очі, блукає в темряві і палицею сліпого мандрівника вистукує, намацує собі дорогу. Куди вона заведе Хараца?
- Поет відірвався від життя, від радянської дійсності, від колективу літераторів, і це привело його до таких зривів – говорили одні.
  • Він ніколи з цим життям і не був зв’язаний, - говорили інші.
І справедливо учасники зборів поставили Харацу ряд питань. Від імені кого виступає поет? До серця яких читачів звертається він? Що пропагує, за що бореться, чого добивається він у своїх наклепницьких віршах?
Відбулася гостра, відверта й принципова розмова про обов’язок і відповідальність письменника, про його місце в боротьбі за мир, за комунізм. На зборах з усією яскравістю була продемонстрована велика, непорушна ленінська дружба народів, дружба літератур. Письменники, журналісти, літературознавці говорили про великі традиції Пушкіна й Толстого, Шевченка і Коцюбинського, Менделе Мохер Сфоріма і Шолом-Алейхема, вся творчість яких служила і тепер служить інтересам народу.
Сибір, Урал,
Калуга і Трипілля...,
І скрізь я
Полум’яний комсомолець.
Це український поет Іван Кутень прочитав вірш відомого єврейського радянського поета Іцика Фефера, щоб довести, як глибоко помиляється Харац, як далеко відстав він від своїх сучасників.
Разом з тим, усі виступи були сповнені щирого бажання допомогти поетові зрозуміти свої помилки, подолати свою національну обмеженість, вибратись із свого темного закутка і піти по світлому, сонячному шляху з широко розкритими очима.
Основою основ радянського ладу, його великих успіхів є морально-політична єдність радянського народу, ленінська дружба народів нашої країни. В своїх антирадянських наклепів реакційна буржуазна преса якраз і намагається порушити цю велику дружбу. Тому збори так гостро засудили вірші Хараца, бо чути в них чужий, не наш голос.
Перо радянського письменника, його серце завжди було і буде віддано великим ідеям інтернаціоналізму, дружбі народів Радянського Союзу, боротьбі за мир, за комунізм.
Григорій Блоштейн,
Хаїм Меламуд, письменники.”
Через два місяці з’явилася і відповідь М. Хараца, яка, звичайно, була нав’язана людьми з КДБ. Сьогодні можемо тільки здогадуватися через які страждання пройшов поет, щоб добитися на решті для себе невеликого компромісу, тобто, своєрідної форми виживання у боротьбі з диявольським апаратом нищення талантів та справжніх цінностей. Крім посипки попелу на свою голову, Харац, у своєму зверненні до редакції газети „Радянська Буковина”, зміг все-таки, хоча б частково, відстоювати свою позицію, тобто, що він залишає „за собою право в майбутньому заперечити товаришам Блоштейну і Меламуду з приводу кількох частковостей...”. Харац дуже добре розумів, що їх перемога тимчасова і, що обов’язково настане час, коли правда восторжествує.
Після цього випадку, для Хараца настав час спокою, якщо можна так висловитися, вірніше, настало десятиріччя тотальної ізоляції. Незважаючи на те, що отримав посаду бухгалтера у Чернівецькій філії Спілки письменників з окладом у 60 карбованців, він не зміг ніде друкуватися, крім декілька віршів у „Радянську Буковину” в перекладі П. Палія та М. Фішбейна. Але влада зацікавилась умовами його життя ( згадайте його „Я б хотів лише емігрувати зі свого підвалу”) і для того, щоб привернути його на свій бік, надала йому наприкінці 60-х років квартиру на проспекті 50-річчя Жовтня.
Зникає його ім’я і з протоколів літоб’єднання. Тільки раз, у тому ж 1960 році, Харац нагадує про себе. Але як яскраво він себе проявляє!
На засіданні літоб’єднання від 18 березня 1960 року, при обговоренні поеми В. Алхімова „Сказ про Буковину”, після тривалих дебатів, які безпосередньо стосувались визнання бездарності письменника, бере слово М. Харац, єдине втручання поета у діяльність літературного об’єднання з 1960 по 1972 року, зафіксоване протоколами, і каже (наводимо мовою оригіналу):
«Мне хочется заметить автору, что когда он писал поэму в нем не было поэтической души и он копировал все когда-то читанное им. Поэма по количеству строк большая, а труд в ней поэтический очень маленький». І все, більше жодного слова. На цьому обговорення закінчилось. Ніхто з присутніх величин не посмів додати щось до цієї лаконічної та точної характеристики.

III

Але 
„товариші” день і ніч думали про „обличчя радянського громадянина”, про долю „відсталого містечкового єврея з царської „смуги осілості”. Як результат цього „піклування” та „чуйності і доброти колективу письменників” появився ще один опус їхнього творіння.
Відкритий лист Меєру Харац
З приводу сіоністських пліток Єрусалимської радіостанції

Про людину треба турбуватися. Особливо про нікчемну. Тому що талановита так чи інакше проб’є собі шлях, а нікчема – як мале: ні носа сам не може витерти, ні штанів натягнути...”
(Васіл Конєв „Нікудишне”, „Літературная газета”, № 47 від 17 листопада 1971 року)
Дуже можливо, що співробітники Єрусалимської радіостанції в Ізраїлі, зокрема й Сегал Кальман, не знайомі з цим оповіданням, а проте, не зважаючи ні на що, все ж таки турботу про нікчемних ревно виявляють.
І треба ж трапитись такому, що жереб на цей раз упав на мешканця Чернівців. Чаклуни з Єрусалима вирішили через ефір „поклопотатись”, подути фіміаму „піклування” на адресу Меєра-Хаїме Лейбовича Хараца. 2 жовтня 1971 року навіть передачу йому присвятили.
Робилося це з відома чи без Вашої, Меєре Лейбовичу, згоду, вже не має суттєвого значення. Та й не змінить уявлення про Вас, коли зважати, що до того шабашу в ефірі надто старанно, навіть запопадливо прилучалася Ваша дочка Брана.
Здається ж, зовсім недавно Брана виїхала в Ізраїль, а ще раніше, в березні 1971 року, Ви шанобливо проводжали піднесеного до рангу літераторів Йосифа Керлера. Мабуть, виряджали дочку не без ідейного, сіоністського напучення, бо, не встигши ступити на „землю обітовану”, Брана одразу стала „своєю”, знайшла спільну мову з ренегатом Йосифом Керлером.
Припускаємо, ба й цілком імовірно, що саме з Вашого благословення вони пориваються возвести Вас у сан єврейського національного поета, ну й, звичайно, ...великомученика, хоч ні тим, ні іншим Ви ніколи не були.
Розуміється, Ви самі добре знаєте, що ця мірка не до Вас. Одначе галас в ефірі десь до душі Вам, якщо не протестуєте проти брудної кампанії з використанням Вашого імені. Воно й природно. Ви вже довгі роки співаєте з „чужого голосу”, співаєте заради зиску з тих акцій, котрі в очах антирадянців і сіоністів зроблять Вам політичний капіталець. Адже саме цю кампанію Ви хочете поповнити.
Згадайте хоча б той факт, як у березні 1960 року з приводу Вашої творчості газета „Радянська Буковина” в статті „Чужий голос” писала:
...Голос обивателя – буркотуна, націоналістичного підбріхувача – такий голос Меєра Хараца, людини, що претендує на звання поета...”.
Ви відповіли на цю статтю.
Доречно повернутися до цього „каяття”, навести рядки з Вашого листа до редакції від 11 травня 1960 року:
Хочу запевнити читачів „Радянської Буковини”, що ідейні збочення і націоналістичні тенденції, виявлені в моїх віршах, не є наслідком якого-небудь злого задуму, а досадними помилками, які при щирій допомозі колективу літераторів я вже переборюю і сподіваюсь перебороти до кінця.
Я впевнений, глибоко переконаний, що в атмосфері приязної підтримки, принципової, але доброзичливої критики товаришів по перу, письменників Буковини, мої твори не будуть звучати „чужим голосом”, а стануть нашим радянським голосом...”.
Атмосферу приязної підтримки Ви, Меєре Лейбовичу, завше мали. Чуйність і доброту колективу письменників, як Ви це вмієте, використали сповна. Вам, як нікому досі, бюро філії СПУ надало роботу в теплі, затишку. Умови – тільки пиши, твори! З рук організації, письменників, яких Ви самі називали „товаришами по перу”, маєте зручну, простору квартиру в новому будинку. Ви, й не бувши членом Спілки, мали всі привілеї, надані Статутом письменникам: і творчі відрядження, й путівки до санаторіїв.
Якої критики – „принципової, але доброзичливої” – Ви чекали, така й була. Хоч „досадні помилки” траплялись все частіше. З Вами говорили тактовно, терпляче. Коли, не чистого на руку, дрібного в поезії гендляра, Вас явно викрили на друкуванні віршиків у сіоністських органах, то й тоді, в серпні 1969 року, гостра, відверта розмова мала на меті застерегти, врятувати. Але непоправний, ворожий до всього, що дороге нашому народові, Ви роками лицемірите, живете своїм давнім „злим задумом”.
Яка ж ціна Вашим запевненням?
Ідейно чужий, зухвалий, захований в собі, ворожий до всього нового у нашому житті, Ви всім єством були і є внутрішнім емігрантом, а сіренькою творчістю готували духовний та й матеріальний грунт для себе в Ізраїлі.
Вихований міщанською, обивательською смаківщиною, Ви, геть утративши чуття міри, то вихваляли, били доземний поклін Йосифу Керлеру (до п’ятдесятиріччя від дня народження), то, захлинаючись у рабському підтакуванні, присвячуєте віршики запеклим антирадянцям типу Телесина і Буйвола з побажанням якнайскорішого виїзду в Ізраїль до їх любимого сина, який вже там:
...У гарному саду
Біля самого берега
(моря?)...”
(Добірка віршів „З мого альбома”, „Фольксштімме”, 1971).
Повторюєтесь, Меєре Лейбовичу! До Вас таким же шляхом йшли знайомі Вам З. Телесин, Р. Боймвол, Н. Ліфшицайте, Е. Підрядчик та інші. Різні в них тепер долі, та все той же ганебний шлях.
Нагадаємо, що пише про це прогресивний єврейський письменник США Сем Ліпцин: „...Мене прикро вразили зрадники, що, на жаль, є й у вашій країні, хоча б у Чернівцях, як от Меєр Харац. У нас в країні це не є незвичайністю, винятком. Одначе ганьба, коли поети, письменники, діячі культури продаються за горня з сочевицею. Йосиф Кернер став огидним ведмедем, Еліезер Підрядчик – підрядчиком у газетах, які ллють бруд. Запахло „смаженим” од агресорів із Ізраїлю. Всіх цих зрадників спіткає доля миші, заманеної шматочком сиру в капкан. Різниця в тому, що ті, зокола, намагаються проникнути в середину, а ті, що вже в середині, раді знайти вихід, аби вибратися звідти. Всіх їх чекає той самий кінець, що й Нехаму Ліфшиц, яка раніше була зіркою сцени, тепер вона „мідна зірка”. Раніше співала для народу, нині за пару доларів „наспівує” доноси шпигунським агентствам „Форвертс” і „Туг”...
Та Ви й самі про все це добре знаєте з передач тої ж Єрусалимської радіостанції.
Тільки ж у Вас може не вийти. Не тому, що не здатні до блуду, чи не виносили в собі гадючу природу соціальної мімікрії: мали з кого брати взірці. Може не вийти, бо від таких, як Ви, вже не буде ніякої користі. Дрібне, без ефекту, вже не діє, приїлось. Чого доброго, ще пошиєтеся в дивака з... претензіями. Все буває. Можете на цей раз опинитись, як у легенді про єврея Агасфера, - вічним мандрівником, „блукаючою зіркою”...
Хоча, власне, це далеко не все, про що йдеться. У непосвячених може виникнути запитання: хто же Ви, Меєр Харац? Чим зацікавили жадібних до намов ізраїльських добродійників? Як не дивно, виявляється, пересічністю. Звичайною сірою своєю буденністю. Ви й цим імпонуєте, дрібними плітками прислужуєтесь. Наприклад, злісною жовчю на адресу журналу „Советіш Геймланд”. А щоб якось виграти в очах усіх антирадянців, у тій же добірці віршів стріляєте в їх „улюблену” мішень – головного редактора журналу Арона Вергеліса. В написаному Вами його „Літературному портреті” кожне слово бризкає слиною глуму, згустком отруєної люттю сатири.
З чого б це? І чому Ваші „поетичні” стріли спрямовані саме проти Арона Вергеліса? Того, хто свого часу в Чернівцях обіцяв Вам, якщо дасте щось путнє, витягти Вас на сторінки „Советіш Геймланд”, і кому Ви зобов’язані публікацією кількох, правду кажучи, художньо недокрівних добірок. І за це чорна „подяка”? Чи не тому, що журнал, авторитетний літературний орган, уже не міг компрометувати себе друкуванням Ваших міщанських віршиків?!
Або згадайте, як Ви домагались потрапити до А. Верегеліса на прийом. А нащо? Чи була в тому потреба? Хотіли, щоб на Ваших забракованих рукописах поставив редакторську печатку. Жадоба політичної наживи спонукала Вас вдатись до цих обхідних путівців. Смакувала заздалегідь, як на „свободі слова” згодом поспекулюєте за кордоном. Одверто скажемо: дуже неохайно! По це, мабуть, єрусалимські радіозловтішники ще не знають? А то накинули б аванс...
Чи той же Й. Кернер. Звідки ж йому знати, що Ви не вельми високої думки про його літературну діяльність?! Як Ви свого часу на всіх перехрестях доводили, що в нього творчий застій, неминуча безплідність. Але раз він „корінник” у сіоністській супрязі з Браною, значить йому... ні, ні! Головне, щоб до нього не дійшло... Так?!
Отже, Ви дієте за нормами Вашої поведінки, в дусі Вашої моралі: змовництва, дворушництва, підступництва; в дусі свого характеру – лакизи, лицеміра, запроданця. Нічого дивного. Мабуть, саме така мораль явно гожа для радіо брехунів Єрусалима. Запрограмована мораль в Ізраїлі. Мабуть, якщо там про Вас отак опікуються.
Цікаво, між іншим, яке поле Ви облюбуєте для повного виявлення себе на „землі обітованій”? Чи не готуєтесь стати диктором або співцем антирадянських передач? Як би то не було, напевне, займеться тим, що прибутковіше і що йде на слухняну догоду хазяям. Бо інакше дуже тяжко доведеться Вам...
Підпис - Василь Лесин
Підпис - Микола Бурбак
Підпис - Віктор Косяченко
Підпис - Хаїм Меламуд
Підпис - Іон Кілару
Підпис відсутній – Сіді Таль, заслужена артистка УРСР
Підпис - Гірш Блоштейн
Підпис - Петро Міхневич, народний артист УРСР
Підпис відсутній – Василь Левицький
Підпис - Євгенія Золотова, режисер Чернівецького театру
Підпис відсутній - Наум Гурвіц.

Від редакції: Бюро Чернівецької організації Спілки письменників України зв’язалося з працівниками ВВІР-а й вияснило, що Харац М. Л. і його дружина Х.Х. Харац, порушили клопотання про виїзд в Ізраїль. Ураховуючи всі його „заслуги” у творчій і громадській діяльності, письменники Буковини вважають, що літературно-мистецька громадськість краю геть нічого не втратить на випадок, якщо задовольнять клопотання Меєра Хараца.” (ДАЧО, ф. Р-2778, оп. 1, с. 4, арк. 26-30)
Цей лист був надрукований в газеті „Радянська Буковина” від 3 березня 1972 року, тільки без прізвищ Сіді Таль і Василя Левицького. Прізвище письменника Наума Гурвіца у газеті все-таки з’явилось. Із свідчень його друзів, Н. Гурвіц неодноразово говорив про те, що він не підписував цей лист, і що прізвище в газеті надрукували без його згоди. Але у той час мало хто йому вірив. Наводимо тут фотокопію цих підписів, як доказ чесності цих трьох людей і як добру згадку про Сіді Таль, Василя Левицького і Наума Гурвіца.
А Харац у тому ж 1972 році був змушений емігрувати до Ізраїлю. Там видавав свої вірші. У 1993 році його навідував чернівецький письменник Йосип Бург, якій розповідав, що у Ізраїлі Харац став відомим поетом, надрукував дуже багато збірників віршів, але тяжко хворів і через короткий час відійшов у вічність.
У Ізраїлі разом з Йосипом Керлером редагував „Ieruscholaimer Almanah” та друкував в газетах та журналах Ізраїлю, Америці („Di Letzte Naies”, „Volksblat”, „Vorwerts”).
Мав тісні звязки з поетами з „Ieruscholaimer Almanah” (Меер Елин, Хаїм Мальтинский, Рухл Боймволь, Зяме Телесин, Мотл СакциерГирш Ошерович, Лейзер ПодрячикЭле Шехтман).
За ці роки видавав 10 збірників віршів, 2 книги літературної критики. Згадаймо й той факт, що М. Харац переклав на ідиш майже всі твори великого румунського поета Міхая Емінеску.
Був лавреатом декількох престижних літературних премій, у тому числі премії Атран (1975, США), Якова Фіхмана (1976, Ізраїль) та Іцика Мангера (1986, Ізраїль — найвища літературна премія за творчість на ідише).
На жаль, за всі ці роки, у Чернівцях ніхто не згадував про нього. Тільки Мойше Лоев, у своїй книзі про Чернівецький театр (Мойсей Лоев, Последняя спичка, документальная повесть, рассказы, очерки, Нью-Йорк, 2000 р.) написав дуже теплу сторінку про цю надзвичайно талановиту, мужню та цікаву людину.
Ми написали ці рядки з надією, що обов’язково знайдуться фахівці, які перекладуть його вірші українською, російською або румунською і надрукують їх тут у Чернівцях, у його Чернівцях. Ми впевнені у тому, що наше головне знайомство з Меєром Харацом, з його творчістю ще попереду. Він заслуговує на те, щоб ми його знали, як ніхто інший. Ми всі у великому боргу перед ним.
Драгош Олару.





Як народилася казка
На сцені все вже підготовлено:
І на великім полотні зелений ліс,
Змальований, дрімає,
І крихітні зірниці з сухозлота,
Мистецьки зроблені,
Аби сіяти, коли технік опустить
У зал завісу ночі,
І шовкотравий схил з фанери...
Тільки пара, що повинна надійти сюди
Й грати перед залом закоханих,
Десь-то загаялась і закохалася насправді.
...Тремтять дерева на полотні,
І вчасно тишу тричі розбудив дзвінок,
Завіса піднялась, мов зняв її годинниковий механізм,
Та все ще десь закохані баряться
І не заходять у примовклий ліс,
І стало лісові студено,
Немов це ліс живий,
Пройнятий моторошністю із краю в край,
В передсвітанні, перед ласкою сонця.
Й ось намальовані дерева стрепенулись,
Загомоніли.
І замість драми
У зал ступила таємнича казка.
(Переклад з єврейської, „РБ”. 18 травня 1968 р., стор. 3)

Будівництво
На одній нозі кремезним журавлем спинився кран,
І витягає він шию, мов чогось сягнути хоче.
То здіймає клітку цеглі, то замісу цебрик-жбан,
Будівничому у руки подає наверх до ночі.

І ростуть рівненько стіни довкола вікон всіх,
Довкола прорізів ростуть, де згодом будуть двері.
Потім вікна, потім двері кран здійма під теплий сміх
І вкладають будівничі в стіни, що напроти скверу.

Видивляються будинки, що новий у них сусід,
Зводять очі свої чисті у весняно-тихі смереки,
І здається тим будинкам, що вони в пахучий цвіт
Одяглися й підростають, одіж скинувши пошерхлу.

На одній нозі кремезним журавлем спинився кран,
І витягає він шию – на новім робочим місці,
Будівничому у руки подає цементу жбан,
Подає йому у руки білий на тарілці.

(Переклав з єврейської П. Палій, РБ, 11 січня 1970 року, стор. 4)

Як стає тихо
Гомоном, голосом, колесом в брук,
Колом у голову гуркіт і грюк,
Навіть у тиші, навіть у сні
Сниво шумливе сниться мені,
І нескінченна не спиниться мить –
Колесо котиться, торохктить,
Вітер вітрилами віття трясе,
З’являється жінка. Жінка несе
Кошик високий на голові.
І вулиці раптом зникають криві.
Жінка іде по зеленій траві,
Гомони нишкнуть. І ось через мить
Жінка в саду яблуневім стоїть,
Яблуко падає, тихне в траві,
Падає в кошик на голові,
Губиться в шатах нечутна луна,
На сповнений кошик хмаринка злина –
Біла, неначе крило снігове,
І тиша, і тиша, і тиша пливе.

(Переклад з єврейської Мойсея Фішбейна – „РБ”, 5 липня 1970 року, стор. 3)


Тиша
І в решті-решт мені явилась тиша,
Яка щомиті марилась мені, -
Й остання хвиля, хвиля гомінкіша,
Вляглась дрімать сумирливо на дні,

Вітерець куняв, вмостившись край дороги,
Блакитна зупинилась височінь,
І раптом наштовхнулись мої ноги
Під найтихішим деревом на тінь.

Я скинув черевики й сорочину,
І почало, подібно до ножа,
Гостритись моє око об картину,
Що знов постала – свіжа і чужа.

Я ліг в траву. Між хмари білохвості
Мій погляд попаски у небо геть пішов.
І очі бачили, як, впавши з високості,
Їх затопили золото і шовк.

(З єврейської переклав Мойсей Фішбейн, РБ, 17 листопада 1970 року, стор. 4)


* * *
Твое благословляю имя: ведь меня
Ты вынес из зловещего огня,
И жизнью стал обязан я тебе,
Когда в студеной я тонул воде,
Меня за волосы схватил – и в раз
От верной смерти снова спас.
Но почему, скажи мне, друг,
Ты до сих пор не разнимаешь рук?
Зачем, меня нисколько не любя,
Не отпускаешь от тебя?

( Переклад Л. Щедринського)